Що таке “покликання”?

 

«Ітиму за тобою, куди б ти не пішов»

1x1.trans Що таке покликання?

Ісус Христос насправді вартує наших зусиль.

Ісус Христос – це великий полонитель. Найбільш коханий у всій історії. Найпалкіший закоханий у всій вічності. Великий полонитель сердець.

Ісус Христос вартує. Він заслуговує на віддачу цілого існування. І набагато більше.

  Чому? Насправді, що спонукає у глибині таку кількість молоді цілковито віддаватись слідуванню за Ним, йти услід за Ним, куди б Він не йшов?

  На думку декого, це Воскресіння. Неправильно. Ні. Воскресіння навряд чи викликало б якесь покликання, бо вважали б, що це реклама в стилі тих інституцій, що на телебаченні випускають липкі джинґли[1] „Якщо, послухавши цю музику, ваше серце швидше забилось, вступай у школу…, матимеш велике майбутнє…”.

  Згідно з іншими твердженнями, йдеться про „переляк” перед пеклом; чи про якусь любовну невдачу; чи про якесь „промивання мізків”, чи про наслідок якогось примусу. Неправда. Якщо хлопець чи дівчина намагатиметься присвятити себе з таких причин, то не витримає і двох годин. Цілковита брехня.

  Вірите мені чи ні, на мій погляд, покликання до священства і взагалі до богопосвяченого життя породжується ХРИСТОВИМ ХРЕСТОМ. Ідеться про те, що „полюбив мене і видав себе за мене” (Гал. 2, 20), і що „любов все зносить” (1 Кор. 13, 7), крім одного: обмежень. Йдеться про те, що Христос любив до смерті; йдеться про те, що жодна молода особа не зможе дорікати, що її недостатньо любив. І це зворушує. Це кличе. Це обпалює. Це притягує. Це запалює.

  Поклик, отже, є не що інше, як заклик радикально поділити страждання Христа. Це не поклик прожити в задоволенні, а поклик прожити з труднощами, як навчає Святий Дух: „Мій сину, як приступаєш служити Господеві, приготуй свою душу на спокуси” (Сир. 2, 1). Це поклик „щодня наражатися на смерть” (1 Кор. 15, 31). Це поклик бути „розп’ятим з Христом” (Гал. 2, 19). Це поклик бути „осудженими на смерть”[2]. Це поклик піднятись на Голгофу.

  У певний спосіб Ісус Христос сказав про це у загальному; але, гадаю, це може стосуватися покликання зокрема: „Я ж, коли від землі буду піднесений – тобто на хресті – усіх притягну до себе” (Ів. 12, 32).

  Якщо хлопець чи дівчина насправді готові бути піднесеними на висоту з Ісусом Христом, можливо, у них є покликання. Якщо налякаються цього, ймовірно, його нема. У кого є покликання, той готовий робити речі великі, героїчні, навіть епічні за Христа і Його Церкву.

***

  1. Вищість стану богопосвяченого життя
  2. Страх, що забракне сил
  3. Як швидко йти за покликанням
  4. Головні вороги
  5. Сумніви щодо покликання
  6. Висновок

  Чимало людей, ігноруючи природу покликання, а інші прямо, зловмисно –  намагаються фальшивими аргументами запобігти реалізації покликання багатьох хлопців і дівчат, які насправді відчули себе покликаними. Тому хотів би коротко на цьому зупинитись і зважити деякі з найбільш звичних заперечень, щоб показати авторитетом святих, що такі заперечення не мають реальної основи.

1. Вищість стану богопосвяченого життя

  Сам вступ у монаше життя, очевидно, являє собою краще добро, і хто сумнівається у цьому, каже святий Тома, „суперечить Христові”[3], адже Він зробив його предметом євангельської ради. В іншій частині святий навчає, що не усвідомлювати, що богопосвячене покликання є найбільшим добром, означає „кривдити Христа”[4]. З цього приводу святий Августин каже: „Кличе тебе Схід” (тобто Христос), „а ти біжиш на Захід”[5], тобто до людини смертної і здатної помилятися[6].

  Наступне заперечення: „чи доцільно вступати у богопосвячене життя без попереднього прохання думки інших і не роздумуючи надто довго”. На це св. Тома відповідає, що „… той, що просить вступу, не може сумніватись, що його покликання йде від Бога, для якого властивим є „вести людину по землі рівній” (Пс. 142, 10)[7].

  Св. Іван Боско навчає: „Богопосвячений стан – це вищий стан і насправді святий. Ті, які через любов до Бога і його вічного блага відчувають у своєму серці бажання обійняти цей стан удосконалення і святості, можуть вірити без усякого сумніву, що таке бажання приходить з небес, тому що воно надто шляхетне і є вищим за природні почуття”[8].

2. Страх, що забракне сил

  Св. Тома каже, натякаючи на страх, що бракуватиме необхідних сил, щоб витривати у покликанні: „Тут також немає місця для сумніву, оскільки ті, котрі вступають у монаше життя, вірять не у свої сили, щоб витривати, а у Божу допомогу. Так казав Ісая: „Ті, котрі покладаються на Господа, отримають нові сили; йтимуть і не відчуватимуть втоми” (40, 31)[9].

  „Побоювання декого, що не досягнуть досконалості, увійшовши в чернече життя, є ірраціональним і спростовується прикладом багатьох. Говорить св. Августин[10]: „…стількох хлопчиків і дівчаток, незліченної кількості молоді, різного віку людей, шанованих вдів, літніх жінок, що зістарились у своєму дівицтві. Ласкаво насміхались з мене і говорили з іронією: „І ти не зможеш те, що змогли ці і ті? Хіба вони змогли самі по собі, а не через Бога і Господа свого? Ти довіряєш собі, і тому ти вагаєшся”[11].

  Дон Боско стверджує щодо цього: „І не бійтеся, кандидати, що не вистачить сил, необхідних для виконання обов’язків, які накладає чернечий стан; навпаки, майте довір’я, тому що Бог, який розпочав цю роботу, зробить так, щоб досконало виконувались ці слова св. Павла: ‘Той, хто розпочав у вас добре діло, Він його і закінчить аж до дня Христа Ісуса’ (Флп. 1, 6)”[12].

3. Як швидко йти за покликанням

  Св. Тома питає, чи доцільно вступати у монаше життя, попередньо радячись з багатьма людьми і довго розмірковуючи. І відповідає, що доцільно протилежне, тобто не питати поради у багатьох і не занадто довго зволікати.

  Порада і розмірковування потрібні у речах сумнівно добрих, але не у тій, що насправді є доброю, тому що рекомендована самим Ісусом Христом. Прикладом цього служать апостоли: св. Петро і св. Андрій на поклик Ісуса „негайно кинули сіті й пішли за ним”(Мт. 4, 20), і св. Павло, розповідаючи про своє покликання, каже, що відповів: „…негайно, ні з ким не радившись, ні з тілом, ні з кров’ю” (Гал. 1, 16). Коментує св. Іван Золотоустий: „Христос вимагає такого послуху, щоб ми не зволікали жодної миті”[13].

а) Світські люди.

  Коментуючи цю доктрину, Дон Боско каже: „Виняткова річ! Світські люди, коли хтось з них хоче вступити в чернечий інститут, щоб вести життя досконаліше і більш захищене від світських небезпек, кажуть, що потрібно багато часу для прийняття такого рішення, щоб упевнитись, чи покликання справді від Бога, а не від диявола”[14].

б) Навіть при гіпотезі, що це спокуса диявола.

  „Але ж не говориться так, коли йдеться про прийняття почесної світської посади, де стільки небезпеки заблукати. Далекий від такої думки, св. Тома каже[15], що чернече покликання треба обіймати, навіть якби воно йшло від диявола, тому що завжди варто дослухатися доброї поради, навіть якщо вона йде від ворога. А св. Іван Золотоустий запевняє, що коли Бог удостоює подібними покликами, то хоче, щоб ми ні на хвилинку не зволікали застосовувати їх на практиці”[16].

в) Підстави для того, щоб не гаятись з рішенням.

  „В іншому місці той самий святий каже, що коли диявол не може відмовити когось від рішення присвятити себе Богові, то принаймні зробить усе можливе, щоб відкласти його здійснення, здобуваючи велику перемогу, якщо зможе відкласти хоча б на день і навіть на годину. Тому що після того дня і тієї години настануть інші нагоди, і не буде дуже важко досягти більшого зволікання, доки покликана молода особа, будучи ослабленою і менше підтриманою ласкою, поступиться цілком і відмовиться від покликання”[17].

г) Небезпека зволікання.

  „Тому св. Єронім тим, хто покликаний залишити світ, радить: „Благаю поспішити, і радше варто відрізати, ніж відв’язувати мотузку, що затримує корабель на причалі”. Цим святий хоче сказати, що так як той, що прив’язаний до корабля у небезпеці потонути, не баритиметься, відв’язуючи мотузку, а радше відріже її: так той, що перебуває посеред світу, повинен негайно звільнитись від нього, щоб якомога швидше уникнути небезпеки заблудитися, що дуже легко”.

д) Прийняти перший порух ласки.

  „Подивимось, що пише нам св. Франциск Сальський у своїх творах про чернече покликання: „Для того, щоб мати знак справжнього покликання, не потрібно „відчувати” постійність; достатньо, щоб витривала вища частина духу; тому не повинно вважатись браком справжнього покликання, якщо перед тим, як реалізувати покликання, людина не має тих чуттєвих порухів, які відчувала на початку; навіть, навпаки, відчуває огиду і жах, що, можливо, змусять її вагатися, тому що здаватиметься, що все втрачено.

  Ні. Достатньо, щоб воля продовжувала бути постійною у небажанні залишити Боже покликання, щоб залишилось якесь почуття до Нього. Для того, щоб знати, чи Бог хоче, аби хтось був монахом, не треба очікувати, що сам Бог говоритиме чи з неба посилатиме ангела, щоб виявити свою волю. Також непотрібно складати іспит десяти професорам, щоб вирішити, потрібно чи ні слідувати за покликанням; важливо відповісти на нього і прийняти перший порух ласки, не турбуючись про досаду чи млявість, які можуть нахлинути; тому що, якщо так робимо, Бог дбатиме, щоб усе обернулось на більшу його славу”[18].

4. Головні вороги

  Головними ворогами стосовно наслідування Христа у повній віддачі бувають рідні батьки. Тому св. Іван Золотоустий у загальних висловах навчає: „Коли батьки перешкоджають у справах духовних, навіть батьками не повинні визнаватись”[19].

  Св. Тома щодо цього відповідає: „Так як „тіло пожадає проти духа”, як каже апостол (Гал. 5, 17), так і тілесні друзі перешкоджають духовному розвиткові. Так можна прочитати у Міхея (7, 6) „і кожному його домашні – вороги”. Тому св. Кирило, коментуючи св. Луку (9, 61), говорить: „Це тривожне бажання оповістити своїх дає побачити роздвоєння душі, оскільки інформувати рідних і радитись з людьми, нездатними до справедливої оцінки речей, вказує на малодушність і відступ”. Тому Господь відповів: „Ніхто, що поклав руку на плуг і озирається назад, не здатний до Царства Божого” (Лк. 9, 62). А озиратись назад – це шукати зволікання, щоб повернутись додому і радитись зі своїми”[20].

  Покликання – це делікатна квітка, про яку треба дуже піклуватись. Св. Альфонс, запитуючи себе, що треба у світі, щоб втратити покликання, відповідає: „Нічого. Достатньо буде дня відпочинку, вислову друга, малоумертвленої пристрасті, маленького захоплення, думки про страх, нестриманої огиди. Той, хто не залишить розваг, повинен бути впевнений, що безсумнівно втратить покликання. Залишиться з докорами сумління, що не зумів слідувати за ним, але напевно і не слідуватиме…”[21]. Нічого! …у світі чи також у семінарії, чи у монастирі, де не панує дух Христовий, а дух світський, не Ізраїль духовний, а Ізраїль тілесний. Оскільки „світ не може отримати Духа Істини, тому що не бачить його і не знає його”[22].

5. Сумніви щодо покликання

  Дон Боско продовжує навчати: „Той, хто присвячується Богові святими обітами, робить один із найпрекрасніших і найприємніших дарів Його Божественній Величності. Але ворог нашої душі, розуміючи, що таким чином людина звільниться від його влади, зазвичай тривожить її розум усілякою брехнею для того, щоб примусити її відступити і знову кинутись на світські заплутані стежки. Основне з тих ошуканств полягає у тому, щоб викликати сумнів у покликанні, після чого настає знеохота, млявість і, часто, повернення у цей світ, який стільки разів визнавав підступним і який через любов до Ісуса Христа залишив.

  Якщо колись, любі діти, вас уразить ця небезпечна спокуса, ви одразу повинні відповісти собі, що, коли вступили у Згромадження, Бог вам дарував неоціненну ласку покликання, і якщо вона вам тепер видається сумнівною, це тому, що ви стали жертвами спокуси, якій ви дали привід і яку ви повинні зневажити і боротись, як зі справжнім диявольським навіюванням. Збуджений розум може сказати тому, хто сумнівається: Ти міг би працювати краще на іншому місці. Відповідайте одразу словами св. Павла: „Кожний нехай зостанеться у тому стані, в якім Бог його покликав” (1 Кор. 7, 20). Сам апостол хвалить доцільність бути стійким у тому покликанні, до якого був покликаний: „Отож, благаю я вас поводитись достойно покликання, яким вас визвано, в повноті покори і лагідності, з довготерпеливістю” (Еф. 4, 1-2). Якщо ви перебуватимете у своєму згромадженні і чітко виконуватимете правила, будьте впевнені у вашому спасінні.

  Навпаки, сумний досвід свідчить, що ті, які вийшли з нього, найчастіше помилялись. Одні шкодували, втрачаючи спокій назавжди; другі потрапили у небезпеку і навіть дехто став каменем спотикання для інших з великою небезпекою для свого і чужого спасіння.

  Наскільки ваша душа і ваше серце будуть схвильовані сумнівами чи якимсь захопленням, наполегливо раджу не приймати ніяких рішень, бо такі рішення не можуть бути відповідними волі Господа, якого, згідно зі Святим Духом, немає у неспокої[23]. У тих критичних моментах раджу вам звернутись до своїх настоятелів, відверто відкрити своє серце і віддано дотримуватись їхніх застережень. Яка б не була їх порада, виконуйте її і не помилитесь; оскільки у порадах настоятелів закладено слово Спасителя, який запевняє нас, що їх відповіді є немов дані Ним самим, кажучи: „Хто слухає вас, мене слухає” (Лк. 10, 16)”.

6. Висновок

  Кожне покликання – це мистецький твір Бога. Божественний ювелір, який з вічності обрав певних чоловіків і жінок для своєї служби, набагато раніше, ніж ми вирішили ближче слідувати за Ним, готував нас через батьків і матерів, яких нам дає, інших родичів, через виховання, через дари, таланти, характер і темперамент, обставини і події життя та ін. Саме рішення щодо покликання – це чудова філігрань ласки.

  Ті, які ігнорують, не знають або заперечують, що покликання до богопосвяченого життя полягає загалом у внутрішньому поклику: „… внутрішні голоси Святого Духа… поштовх ласки… через натхнення Святого Духа…”[24], незважаючи на всіляку зовнішню пропаганду про покликання, яку тільки можна зробити, знеохочуватимуть, будуть зволікати, заплутувати і, навіть, наскільки від них залежить, перешкоджатимуть, щоб кандидати конкретизували покликання. Тож того, хто прагне перешкодити покликанню, чи того, хто не зважується, стосуються слова св. Тома: „Хто спиняє імпульс Святого Духа тривалими радами, той або ігнорує, або свідомо відхиляє силу Святого Духа”[25].

  У глибині продовжують жити дві єресі: Говінянська у Римі (+ 406), що прирівнювала подружжя до дівицтва; і Віджіланційська у Галії (370-490), що прирівнювала багатство до убогості. Обидві єресі мають спільний знаменник: віддаляти людей від духовного, поневолюючи їх земними речами! Це те, що робить сатана через тілесних людей, перешкоджаючи, щоб люди були „перетворені з огляду на вічне життя”[26].

  Злочинне намагання тисячами способів і усякими хитрощами віддаляти чоловіків і жінок від богопосвяченого життя має попередника в особі фараона, що картав Мойсея і Аарона, які хотіли, щоб він відпустив з Єгипту обраний народ: „Чому то ви… відтягаєте людей від праці?” (Вих. 5, 4).

  Особливо зараз – у цій гностичній епосі, де є намагання звести християнство від події до ідеї[27], що стало завданням так званого прогресивного християнства, – спорожнюються семінарії і новіціати, тому що молодь не почувається достатньо спонуканою віддавати життя за ідею, але так – за Особу. Формалістичний номіналізм, відмова від буття не захоплюють нікого і є безмежно нудними. Подібно до того, як парафіяльний священик, що організував процесію Тіла Господнього без Тіла, бо Христос – у народі. Тобто Христос без Христа, а народ вшановував самого себе. Семінарії і новіціати порожніють, тому що забули Подію, забули Христа, а вшановують свої ідеї про Христа; і продовжують наполягати на них, незважаючи на очевидність їх шкідливих плодів.

  Не тільки чимало людей намагається зашкодити покликанню до богопосвяченого життя, а, найгірше, чимало відповідальних осіб не знають причини браку покликань, ані причин виходу. Інколи навіть стають приводом для виходу, коли аргументують, що був брак покликання; але хіба, коли Церква кличе через єпископа або через настоятеля монастиря, цей же акт не підтверджує, що ми перебуваємо перед справжнім Божим покликанням? Св. Павло навчає, і це справа віри, що: „Дари Божі і покликання незмінні” (Рим. 11, 29). Отже, відповідальні, через грубе чи зловмисне невігластво, не здатні допомогти.

Якщо не вирішаться ці проблеми, буде дуже важко провести нову євангелізацію. Уявити, що може відбутись нова євангелізація без євангелізаторів, це так само абсурдно, як гностичне спорожнення процесії Тіла Господнього без Тіла. Тому Іван-Павло ІІ казав у Санто Домінго: „Необхідною умовою для нової євангелізації є могти розраховувати на євангелізаторів, численних і кваліфікованих. Тому сприяння священичим і монашим покликанням… повинно бути пріоритетом єпископів і зобов’язанням усього народу Божого”[28].

о. Карлос Буела, Молодь в третьому тисячолітті, Львів 2009, ст. 179-189.


[1] Джинґл (анґл. „jingle” – дзеленчання) – спеціальний фірмовий короткий звуковий сигнал, що має ідентифікувати станції в ефірі. Джинґли складаються з поєднання музичної теми та тексту і розробляються відповідно до формату, в якому працює радіостанція. (Прим. перекладача).

[2] Див.: 2 Кор. 4, 11.

[3] СВЯТИЙ ТОМА. С.Т., 2-2, 189, 10: „…derogat Christo…”.

[4] СВЯТИЙ ТОМА. Contra la pestilencial doctrina de los que apartan a los hombres del ingreso a la religión. – Буенос-Айрес: „Desclée”, 1984. – с. 80: „….iniuriam facit Christo…” (Надалі Contra la pestilencial doctrina…)

[5] СВЯТИЙ АВГУСТИН. De verb. Dom., проп. 100, гл.2; ML 38, 604.

[6] СВЯТИЙ ТОМА. С.Т., 2-2, 189, 10.

[7] Там само, ad 1.

[8] СВЯТИЙ ІВАН БОСКО. Obras fundamentales. – Мадрид: „B.A.C.”, 1979, 2-ге вид. – с. 644. (виділення наше).

[9] Там само.  (виділення наше).

[10] СВЯТИЙ АВГУСТИН. Сповідь, l, VIII, гл.11.

[11] СВЯТИЙ ТОМА. С.Т., 2-2, 189, 10, 3, (виділення наше): „…est irracionabilis”.

[12] Там само.

[13] Super Mt, Homilia 14; MG 57, 219; Див.: СВЯТИЙ ТОМА, С.Т., 2-2, 189, 10.

[14] Там само. , с. 644-645.

[15] СВЯТИЙ ТОМА. Contra la pestilencial doctrina…, с.95-96. „Навіть якщо припустити, що сам диявол спонукає вступити у монастир, що само по собі є добрим вчинком, властивим добрим ангелам, у цьому випадку немає ніякої небезпеки послухатися його поради… Проте треба застерегти, що якщо диявол – чи навіть людина – підказує піти комусь у монашество для того, щоб розпочати у ньому наслідувати Христа, така підказка не має ніякої ефективності, якщо внутрішньо не притягує Бог… Отже, хто б не підказував вступити у монастир, завжди цей намір походить від Бога”.

[16] Там само.

[17] Там само.

[18] Там само.

[19] Там само.  –  с. 646.

[20] СВЯТИЙ ТОМА. С.Т., 2-2, 189, 10, 2.

[21] Там само.  – с. 647-648.

[22] Див.: Ів. 14, 17.

[23] Див.: І Цар. 19, 11.

 [24] Там само.  – с.83-84.

[25] Там само.  – с.87.

[26] Там само.  –  с.16.

[27] Див.: „Vox Verbi”, 1 квітня 1996р., рік 3, № 60, с.30-32.

[28] Інавгураційна промова у Санто Домінго, 12.10.1992, № 26; цитовано у Документі Санто Домінго, висновки, № 82.

This entry was posted in о. Буела, покликання, статті and tagged , , , , , , , . Bookmark the permalink.

One Response to Що таке “покликання”?

  1. Думаю, що ця стаття є дуже актуальною. Погоджуюся з кожним словом автора (засновника згромадження). Моя донька також стала нареченою Ісуса. Зробила це після духовних вправ, відчуваючи покликання. Рідні сприйняли це неоднозначно, але слава Господу Богу з часом все стало на свої місця. Тішуся, що є матір’ю сестер згромадження Воплоченого Слова. Буду старатися зростати у вірі та святості.

Ваш коментар